Як Верховний Суд вирішує питання реституції за нікчемним договором лізингу

У разі застосування реституції за нікчемним договором лізингу лізингодавець зобов’язаний повернути лізингоодержувачу сплачені ним платежі на виконання умов договору.

У разі застосування реституції за нікчемним договором лізингу лізингодавець зобов’язаний повернути лізингоодержувачу сплачені ним платежі на виконання умов договору, а лізингоодержувач, у свою чергу, зобов’язаний повернути лізингодавцю передане за договором майно, а саме об’єкт лізингу, яким він користувався. Такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду при розгляді справи № 404/8187/18.

Відносини, які виникають у зв’язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, Законом України «Про фінансовий лізинг».

Нагадаємо, за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов’язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

До договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов’язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.

Згідно зі статтею 628 ЦК України до відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Договір фінансового лізингу є змішаним договором, який поєднує в собі елементи договорів оренди та купівлі-продажу, а передбачені договором лізингові платежі включають як плату за надання майна у користування, так і частину покупної плати за надання майна у власність лізингоодержувачу по закінченню дії договору. На правовідносини, що склалися між сторонами щодо одержання позивачем, як лізингодавцем, лізингових платежів у частині покупної плати за надання майна в майбутньому у власність відповідачу, поширюються загальні положення про купівлю-продаж.

Відповідно до абзацу другого частини першої статті 216 ЦК України в разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а у випадку неможливості такого повернення (зокрема, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі) необхідно відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Правовідносини за нікчемним договором фінансового лізингу, на підставі якого відбулося фактичне користування позивачем транспортним засобом відповідача, за своїм змістом є кондикційними.

Оскільки договір є нікчемним з моменту його укладення, то фактичний користувач предмета лізингу, який без достатньої правової підстави за рахунок власника предмета лізингу зберіг у себе кошти, які мав заплатити за весь час користування предметом лізингу, зобов’язаний повернути ці кошти власнику на підставі частини першої статті 1212 ЦК України.

Правові висновки про застосування частини першої статті 1212 ЦК України до правовідносин щодо фактичного використання майна без достатньої підстави викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 629/4628/16-ц (провадження № 14-77цс18).

У цій справі суди не встановлювали обставин і не перевіряли підстав щодо покладення на лізингоодержувача обов’язку зі сплати лізингодавцеві коштів за користування предметом лізингу, такі позовні вимоги ТОВ не заявляло і такими підставами позов не обґрунтовувало.

Звертаючись до суду з цим позовом, ТОВ просило стягнути з відповідача кошти як відшкодування різниці між вартістю нового автомобіля, який отримував відповідач, та дійсною вартістю цього транспортного засобу на момент відшкодування після його використання. При цьому вказану різницю позивач визначив у доларах США виходячи з вартості предмета лізингу, зазначеної у договорі, та вартості цього транспортного засобу на момент повернення, фактично ставить питання про повернення суми у гривні, яка дорівнює еквіваленту у доларах США.

Ухвалюючи рішення у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і надали їм належну оцінку, дійшовши правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову з огляду на їх недоведеність і безпідставність, з урахуванням обставин, на які посилався позивач у контексті цієї справи, та з урахуванням дотримання принципу диспозитивності цивільного процесу.

Схожих за змістом висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 25 серпня 2020 року у справі № 226/629/18, від 04 червня 2020 року у справі № 290/815/17, від 16 березня 2020 року у справі № 755/14119/16-ц, від 20 травня 2020 року у справі 243/993/17, від 25 вересня 2019 року у справі № 750/11600/16-ц.

Аргументи касаційної скарги про те, що суди неправильно застосували положення частини першої статті 216 ЦК України, оскільки не повернули позивача у первісний стан шляхом стягнення різниці вартості автомобіля після його експлуатації, є необґрунтованими та спростовуються змістом наведеної норми та правилами застосування інституту реституції.

Джерело