Сторони спору уклали договір оренди земельної ділянки на 49 років, при цьому відповідач зобов’язався сплатити орендну плату одразу за весь цей час.

Позивач просив суд визнати договір оренди удаваним, оскільки вважав, що відповідач мав на меті приховати інший правочин, а саме договір купівлі-продажу земельної ділянки, та застосувати наслідки удаваного правочину (ст. 235 ЦК України).

Місцевий суд, з яким погодився суд апеляційної інстанції, відмовив у задоволенні позову. Судові рішення мотивовані тим, що договір містить усі істотні умови договору оренди землі, він не передбачає переходу права власності на земельну ділянку, між сторонами виникли правовідносини, що характерні саме для договору оренди.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду скасував судові рішення і відмовив у задоволенні позову з інших правових підстав, надавши таке обґрунтування.

Перелік визначених у ст. 16 ЦК України способів захисту не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, аніж тим, що встановлений договором або законом.

Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, судам належить зважати й на його ефективність з точки зору ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення – гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі ст. 235 ЦК України має визначити, який правочин сторони вчинили насправді, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення, в якому встановлює нікчемність цього правочину або визнає його недійсним.

Звертаючись із позовом про визнання договору оренди удаваним, позивач не заявляв вимоги визнати договір купівлі-продажу недійсним, при цьому у позовній вимозі не визначив та не обґрунтував, які саме наслідки удаваного правочину необхідно застосувати до спірних правовідносин.

З огляду на наведене та враховуючи, що сама собою вимога про визнання правочину удаваним спрямована на встановлення обставин, які є підставою для вирішення іншого спору, зокрема, у випадку звернення з позовною вимогою про визнання правочину недійсним, а такий спір у цій справі відсутній, Верховний Суд дійшов висновку про те, що обраний позивачем спосіб захисту його порушених прав або законних інтересів не є ефективним та самостійним, оскільки матиме наслідком лише те, що відносини сторін за таким правочином регулюватимуться правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили, ці правила також застосовуватимуться при вирішенні спору за таким правочином чи стосовно нього.

Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення у справі за результатами розгляду позову, дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні такого позову, проте помилково надав оцінку цим вимогам по суті та відмовив із підстав недоведеності наявності навмисних дій відповідача під час укладення спірного договору та наявності у нього мети приховати договір купівлі-продажу. Оцінюючи обставини справи за такою логікою, суд першої інстанції додатково був зобов’язаний врахувати, що купівля-продаж земель сільськогосподарського призначення за чинним законодавством не допускається, тому правила про договір купівлі-продажу до оспорюваного правочину щодо такої землі застосовані бути не можуть.

Постанова Верховного Суду від 16 грудня 2020 року у справі № 398/4220/17 (провадження № 61-4781св19) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/93793170.

Верховний Суд