Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду розглянув справу № 562/744/17, в якій досліджував питання чи є відеозапис нанесення особі тілесних ушкоджень належним доказом.

Обставини справи

З матеріалів справи відомо, що особу визнано винуватою і засуджено за те, що вона на ґрунті особистих, раптово виниклих, неприязних відносин завдала одному потерпілому удар кулаком у лобну ділянку голови, спричинивши йому легкі тілесні ушкодження, а другому потерпілому – один удар лобною ділянкою голови в ніс, заподіявши останньому легкі тілесні ушкодження, що спричинили короткочасний розлад здоров’я.

За вироком суду їй призначено покарання у виді громадських робіт на строк 150 годин. Апеляційний суд скасував вирок місцевого суду в частині призначеного їй покарання та звільнив засуджену від покарання у зв’язку із закінченням строків давності на підставі статті 49 Кримінального кодексу України. У решті вирок місцевого суду був залишений без змін.

У своїй скарзі касатор, посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просила скасувати постановлені щодо неї судові рішення і закрити кримінальне провадження у зв’язку з відсутністю в її діях складів кримінальних правопорушень, передбачених частинами першою, другою ст. 125 Кримінального кодексу України.

Скаржниця вказувала, що покладені в основу її обвинувачення докази є недопустимими і неналежними та не підтверджують її винуватість у заподіянні легких тілесних ушкоджень потерпілим. Зокрема вона зазначала, що наявний у справі відеозапис є неналежним доказом, оскільки здобутий поза межами кримінального провадження. Посилалась касатор і на те, що відсутній дозвіл від осіб, які зображені на відеозаписі, та відсутні відомості про те, що відеозапис є автентичним, не змонтованим.

Розглядаючи справу, ВС підкреслив, що посилання засудженої про відсутність дозволу від осіб, які зображені на відеозаписі, на здійснення такого запису, а також недопустимість цього доказу з огляду на висновки КСУ, викладені у Рішенні від 20.10.2011 № 12-рп/2011, є неспроможними.

Так, відповідно до частин першої, третьої статті 307 Цивільного кодексу України фізична особа може бути знята на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку лише за її згодою. Згода особи на знімання її на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку припускається, якщо зйомки проводяться відкрито на вулиці (в громадських місцях), на зборах, конференціях, мітингах та інших заходах публічного характеру. Знімання фізичної особи на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку, в тому числі таємне, без згоди особи може бути проведене лише у випадках, встановлених законом. Ці положення цивільного законодавства, перш за все, спрямовані на захист особистого та сімейного життя від втручання у нього сторонніх осіб.

Разом з тим, у цій частині колегія суддів звертає увагу на те, що відеозйомка здійснена потерпілим на вулиці біля паркану будинку, тобто у громадському місці, він здійснював цю зйомку відкрито, неприховано, при цьому ні засуджена, ні свідки та інші учасники, зафіксовані на ній, не висловлювали йому вимогу не знімати їх, метою цієї зйомки було фіксування можливих неправомірних дій щодо потерпілого, що вказує на їх ситуативність.

Такі обставини виключали необхідність надання засудженою особою дозволу на проведення відеозйомки.

ВС зазначив, що посилання засудженої на Рішення КСУ № 12-рп/2011 є нерелевантним, оскільки це рішення стосується ситуації отримання фактичних даних у результаті оперативно-розшукової діяльності, тоді як у цій справі, як уже зазначалось, зйомка потерпілим здійснювалася відкрито. Більше того, КСУ у згаданому рішенні вказував, що фактичні дані про скоєння злочину чи підготовку до нього можуть бути одержані не тільки в результаті оперативно-розшукової діяльності уповноважених на це осіб, а й випадково зафіксовані фізичними особами, які здійснювали власні (приватні) фото-, кіно-, відео-, звукозаписи, або відеокамерами спостереження, розташованими як у приміщеннях, так і ззовні.

З огляду на викладене Верховний Суд відхилив ці доводи засудженої та визнав, що суди попередніх інстанцій правильно врахували відеозаписи як належні і допустимі докази, тому рішення судів першої та апеляційної інстанцій були залишені без змін.

Джерело