Позичальниця в розписці, окрім іншого, зазначила про передачу в заставу позикодавцеві транспортного засобу, а перед цим видала йому довіреність, якою уповноважила представляти її інтереси з усіх без винятку питань, пов’язаних із відчуженням цього майна, а також укладати від її імені договори купівлі-продажу, міни, оренди, позики, визначаючи на власний розсуд ціну та інші умови, одержувати належні їй за цими договорами грошові суми.

Позичальниця не повернула коштів у передбачений договором строк, позикодавець реалізував транспортний засіб шляхом укладення від імені позичальниці договору купівлі-продажу та залишив усі виручені кошти собі.

Позикодавець звернувся до суду з позовом про стягнення суми боргу та процентів за договором, а позичальниця подала зустрічний позов про стягнення майнової шкоди. Вона мотивувала вимогу тим, що внаслідок реалізації предмета застави позикодавець у повному обсязі повернув собі борг і має відшкодувати різницю між вартістю проданого майна і сумою боргу.

Рішенням суду першої інстанції, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду, у задоволенні первісного позову відмовлено, зустрічний позов задоволено частково та стягнуто з позикодавця на користь позичальниці грошові кошти.

Суд першої інстанції вважав, що, незважаючи на відсутність заяв сторін у справі про зарахування зустрічних вимог, позикодавець, залишаючи у своєму користуванні грошові кошти, отримані від продажу майна, погодився на зарахування зустрічних однорідних (грошових) вимог, тому укладений між сторонами у справі договір позики вважається повністю виконаним у день продажу такого майна.

Верховний Суд не погодився з висновками судів попередніх інстанцій і вказав, зокрема, на таке.

Після настання строку повернення позики позикодавець мав право на стягнення з позичальниці тільки сум, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК України. Оскільки суди не встановили, що позичальниця надала докази виконання свого обов'язку щодо повернення позики та сплати процентів за строк користування нею, то позикодавець має право на стягнення зазначеної суми позики та процентів, а тому первісний позов підлягає частковому задоволенню.

Верховний Суд не погодився з доводами судів першої та апеляційної інстанцій про те, що транспортний засіб на підставі довіреності та розписки перебував у заставі в позикодавця, оскільки застава виникає на підставі договору, закону або рішення суду (ч. 1 ст. 574 ЦК України). Відповідно до ч. 2 ст. 13 Закону України «Про заставу» (в редакції Закону України від 6 липня 2010 року № 2435-VI) у випадках, коли предметом застави є нерухоме майно, космічні об’єкти, транспортні засоби, що підлягають державній реєстрації, договір застави повинен бути нотаріально посвідчений на підставі відповідних правовстановлюючих документів.

Тлумачення ст. 601 ЦК України свідчить, що потрібно розмежовувати зарахування та заяву про зарахування. Адже сама собою наявність зустрічних однорідних вимог не призводить до їх зарахування і, відповідно, не припиняє зобов’язання. Необхідною і достатньою є наявність заяви про зарахування зустрічних вимог хоча б однієї зі сторін.

З огляду на відсутність заяви хоча б однієї сторони про зарахування суди першої та апеляційної інстанцій не мали підстав для висновку про те, що таке зарахування відбулося.

У ч. 12 ст. 265 ЦПК України передбачено, що у разі часткового задоволення первісного і зустрічного позовів про стягнення грошових сум суд проводить зустрічне зарахування таких сум та стягує різницю між ними на користь сторони, якій присуджено більшу грошову суму.

Оскільки первісний та зустрічний позов підлягали частковому задоволенню, то Верховний Суд провів зустрічне зарахування грошових коштів і стягнув різницю з позикодавця на користь позичальниці.

Із повним текстом постанови КЦС ВС від 15 січня 2020 року (провадження № 61-8487св18) у справі № 209/3022/16-ц можна ознайомитися за посиланням 

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/87000505.

За повідомленням прес-служби ВС