Велика Палата Верховного Суду у справі № 200/606/18 наголосила, що якщо право власності на об’єкт нерухомості та на земельну ділянку, на якій цей об’єкт розташований, належать одній особі, то відчуження, у тому числі в процедурі виконавчого провадження, об’єкта нерухомості окремо від земельної ділянки або земельної ділянки окремо від об’єкта нерухомості суперечить закону.

Зазначеного висновку Велика Палата Верховного Суду дійшла, зокрема, з огляду на таке.

Відповідно до статті 377 Цивільного кодексу України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача). Розмір та кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв’язку з переходом права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, є істотними умовами договору, який передбачає набуття права власності на ці об’єкти (крім багатоквартирних будинків та об’єктів державної власності, що підлягають продажу шляхом приватизації).

Відповідно до частини першої  статті 120 Земельного кодексу України в чинній редакції (яка була чинною і під час виникнення спірних правовідносин) у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.

Раніше Велика Палата Верховного Суду в постанові від 04 грудня 2018 у справі № 910/18560/16 (провадження № 12-143гс18, пункти 8.3–8.5) наголошувала також на тому, що:

– правові норми, які визначали долю земельної ділянки, наданої у власність чи користування, у разі відчуження розташованих на ній будівель чи споруд неодноразово змінювалися. Так, при відчуженні об’єктів нерухомого майна під час дії  статті 30 ЗК України в редакції 1992 року закон передбачав автоматичний перехід права власності на земельну ділянку до набувача з необхідністю подальшого оформлення набувачем цього права. За приписами статті 120 ЗК України в редакції від 25 жовтня 2001 року (у період з 01 січня 2002 року до 20 червня 2007 року) при відчуженні об’єкта нерухомого майна, розташованого на відповідній ділянці, до набувача могло переходити право на цю земельну ділянку. Водночас автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі чи споруди передбачала стаття 377 ЦК України;

– стаття 120 ЗК України (в редакції Закону України від 27 квітня 2007 року № 997-V) знову закріпила автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі чи споруди. Поточна редакція статті 120 ЗК України (зі змінами, внесеними Законом України від 5 листопада 2009 року № 1702-VI) також передбачає автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі або споруди, і ці норми мають імперативний характер.

Отже, чинне земельне та цивільне законодавство імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об’єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який хоча безпосередньо і не закріплений у загальному вигляді в законі, тим не менш знаходить свій вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства.

Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди відомий ще за часів Давного Риму (лат. superficies solo cedit – збудоване приростає до землі). Цей принцип має фундаментальне значення та глибокий зміст, він продиктований як потребами обороту, так і загалом самою природою речей, невіддільністю об’єкта нерухомості від земельної ділянки, на якій він розташований. Нормальне господарське використання земельної ділянки без використання розташованих на ній об’єктів нерухомості неможливе, як і зворотна ситуація – будь-яке використання об’єктів нерухомості є одночасно і використанням земельної ділянки, на якій ці об’єкти розташовані. Отже, об’єкт нерухомості та земельна ділянка, на якій цей об’єкт розташований, за загальним правилом мають розглядатися як єдиний об’єкт права власності.

Штучний правовий відрив об’єктів нерухомості від земельних ділянок, на яких вони розміщені, відбувся за радянських часів з ідеологічних мотивів. Під впливом тодішньої ідеології панувало уявлення, що особи можуть мати право власності на об’єкти нерухомості, але не на земельні ділянки, на яких вони розташовані.  Так, Конституцією УРСР 1978 року (частина друга статті 11) було передбачено, що земля є у виключній власності держави.

Внаслідок такого підходу існує значна кількість об’єктів нерухомості, які знаходяться у власності приватних осіб, розташованих на землях державної та комунальної власності, причому земельні ділянки під цими об’єктами можуть бути несформованими. Водночас намір законодавця подолати такий штучний правовий відрив об’єктів нерухомості від землі не викликає сумніву. Тому в разі, якщо право власності на об’єкт нерухомості та на земельну ділянку, на якій цей об’єкт розташований, належать одній особі, подальше відчуження об’єкта нерухомості окремо від земельної ділянки, а також земельної ділянки окремо від об’єкта нерухомості не допускається.

Джерело