Щодо визнання недійсною відмови від спадщини, вчиненої під впливом обману

Особа просила визнати її заяву про прийняття спадщини в частині відмови у прийнятті спадщини недійсною, визнати дії державного нотаріуса, який складав заяву про прийняття спадщини від її імені, незаконними та зобов’язати державну нотаріальну контору виключити з тексту підписаної нею заяви про прийняття спадщини відмову у її прийнятті.

Позивач зазначала, що нотаріус склала та надала їй під підпис заяву про прийняття спадщини після померлого сина, яку вона, не читаючи та нічого не підозрюючи, підписала. В цей час вона перебувала у відчаї та погано себе почувала, до того ж мала поганий зір. У подальшому їй стало відомо, що в нижній частині заяви про прийняття спадщини є припис про відмову від спадщини. Нотаріус не повідомила їй того, що не потрібно звертатись із заявою про прийняття спадщини, оскільки вона проживала разом зі своїм сином. Отже, нотаріус ввела її в оману, а тому її відмова від прийняття спадщини підлягає визнанню недійсною.

Суди першої та апеляційної інстанцій відмовили у задоволенні заяви. Суди дійшли висновку, що волевиявлення особи під час підписання заяви про відмову від прийняття спадщини було вільним і відповідало її внутрішній волі та недоведеною є обставина введення її в оману під час підписання заяви про відмову від прийняття спадщини. Касаційний цивільний суд ВС не знайшов підстав для скасування цих судових рішень.

ВС зазначив, що спадкоємець за заповітом або за законом може відмовитися від прийняття спадщини протягом строку, встановленого статтею 1270 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). Заява про відмову від прийняття спадщини подається нотаріусу за місцем відкриття спадщини (згідно з частиною другою статті 1272 ЦК України). Спадкоємець за законом має право відмовитися від прийняття спадщини на користь будь-кого із спадкоємців за законом незалежно від черги (частина друга статті 1274 ЦК України).
Відмова від прийняття спадщини може бути визнана судом недійсною з підстав, встановлених статтями 225, 229–231 і 233 цього Кодексу.
Відповідно до частини першої статті 230 ЦК України, якщо одна зі сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. ВС роз’яснив, що тлумачення статті 230 ЦК України свідчить, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі – вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення (абзац 2 частини першої статті 229 ЦК України).

ВС наголосив, що суди дійшли правильного висновку про відмову в задоволенні позову, встановивши,  що при підписанні заяви про відмову від спадщини позивачка зазначила про роз`яснення їй змісту статей 1268–1270, 1272–1275 ЦК України, в тому числі право на відкликання цієї зави до закінчення шестимісячного строку з часу відкриття спадщини, та з урахуванням того, що вона не довела наявності умислу в діях відповідачів, істотність значення обставин, щодо яких її введено в оману, і сам факт обману.

Постанова Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18.11.2021 у справі № 521/2076/19).

Джерело