Позивачка звернулася з позовом до відповідача про поділ набутого ними під час шлюбу майна – автомобіля. Оскільки об’єктом поділу є неподільна річ, просила, зокрема, визнати право власності на автомобіль за відповідачем, а їй сплатити грошову компенсацію замість її частки у праві спільної сумісної власності на цю річ.

Суд першої інстанції позов задовольнив: визнав автомобіль спільним майном подружжя, припинив їхнє право спільної сумісної власності на цей об’єкт, виділив його у власність відповідача та стягнув з останнього на користь позивачки компенсацію в розмірі 1/2 ринкової вартості автомобіля. Апеляційний суд відмовив у задоволенні позову в частині вимог про припинення права спільної сумісної власності подружжя на автомобіль, виділення його відповідачеві у власність і стягнення з нього на користь позивачки грошової компенсації. Мотивував тим, що поділ автомобіля є неможливим без згоди відповідача на викуп у позивачки її частки в спільному майні подружжя та без внесення ним на депозитний рахунок суду відповідної суми.

Розглядаючи касаційну скаргу позивачки, Велика Палата Верховного Суду зауважила, що найбільш ефективне вирішення спору про поділ спільної сумісної власності подружжя досягається тоді, коли вимоги позивача охоплюють усе спільно набуте в шлюбі майно, зокрема й неподільне. Це відповідатиме принципу процесуальної економії, згідно з яким штучне подвоєння судового процесу є неприпустимим, бо вирішення справи в суді має усунути необхідність у новому зверненні до суду для вжиття додаткових засобів захисту. За обставинами справи іншого майна, яке підлягало б поділу, сторони не мали.

Велика Палата ВС вважала правильним висновок судів про те, що вимоги про визнання за відповідачем права власності на автомобіль і стягнення на користь позивачки відповідної грошової компенсації треба розглядати як вимогу про поділ цієї неподільної речі шляхом виділення її у власність відповідача та стягнення з нього компенсації замість частки позивачки у праві спільної сумісної власності на автомобіль. Крім того, ВП ВС констатувала, що внаслідок його виділення у власність відповідачеві і такого стягнення право спільної сумісної власності на автомобіль припиняється. Тому окрема вимога припинити право спільної сумісної власності є неефективним способом захисту.

ВП ВС виснувала, що приписи частин 4, 5 ст. 71 СК України і ст. 365 ЦК України з урахуванням принципу розумності треба розуміти так: а) правила про необхідність попереднього внесення коштів на депозитний рахунок суду стосуються тих випадків, коли позивач (один із подружжя чи колишній чоловік, колишня дружина) заявив вимогу про припинення права відповідача на частку у спільній власності (такі кошти забезпечують отримання відповідачем грошової компенсації); б) якщо позивач (один із подружжя чи колишній чоловік, колишня дружина) таку вимогу не заявив (а вимагає, наприклад, поділити неподільну річ шляхом виділення її у власність відповідача та стягнення з нього грошової компенсації замість частки позивача у праві спільної сумісної власності на цю річ), то підстави для внесення ним відповідної суми коштів на депозитний рахунок суду відсутні.

Позивачка не претендувала на те, щоб залишити автомобіль собі, припинивши право відповідача на частку в праві спільної сумісної власності з компенсацією йому за цю частку. Вона, навпаки, дала згоду на те, щоб отримати грошову компенсацію за її частку в праві спільної сумісної власності на автомобіль від відповідача. Тому вимога про стягнення такої компенсації не породжує обов’язку відповідача попередньо внести відповідну суму на депозитний рахунок суду. Підтвердження платоспроможності такого відповідача законодавство України не вимагає. Факт відсутності у відповідача коштів для одномоментної виплати компенсації позивачеві сам собою не може бути ознакою надмірності тягаря з такої виплати.

Згода відповідача на виплату грошової компенсації позивачеві, право власності якого на частку у праві спільної сумісної власності припиняється, не є обов’язковою. За змістом ч. 4 ст. 71 СК України згоду на отримання такої компенсації замість частки у праві спільної сумісної власності на майно при його поділі має надати той із подружжя, на чию користь таку компенсацію присуджує суд. Цей припис узгоджується з приписом ч. 2 ст. 364 ЦК України, за змістом якого саме той співвласник, який бажає виділу, має надати згоду на одержання від інших співвласників грошової компенсації вартості його частки в неподільній речі.

Велика Палата ВС відступила від сформульованого, зокрема, у постановах ВСУ від 30 березня 2016 року у справі № 6-2811цс15 та КЦС ВС від 16 червня 2021 року у справі № 559/609/15 висновку про те, що суд має визначити ідеальні частки співвласників у неподільній речі без її реального поділу та залишити відповідне майно у спільній частковій власності у разі, коли відповідач попередньо не вніс на депозитний рахунок суду кошти за частку позивача у праві спільної сумісної власності на неподільну річ, а останню не можна поділити в натурі відповідно до часток.

Крім того, ВП ВС відступила від сформульованого, зокрема, у постановах ВСУ від 13 січня 2016 року у справі № 6-2925цс15 та КЦС ВС від 29 серпня 2019 року у справі № 371/1369/15-ц висновку, що для вирішення питання про застосування ч. 2 ст. 364 ЦК України юридичне значення має те, чи сплачує співвласник-відповідач, який володіє та користується спільним майном, матеріальну компенсацію позивачеві за таке володіння та користування відповідно до ч. 3 ст. 358 ЦК України, чи спроможний співвласник-відповідач виплатити співвласникові-позивачеві грошову компенсацію вартості його частки, і чи не буде така виплата надмірним тягарем.

Велика Палата ВС постанову апеляційного суду скасувала в частині відмови в задоволенні вимог про виділення автомобіля у власність відповідача і стягнення з нього на користь позивачки грошової компенсації (у цій частині залишила в силі рішення суду першої інстанції про задоволення позову) і змінила в мотивувальній частині щодо відмови в задоволенні вимоги про припинення права спільної сумісної власності подружжя на автомобіль.

Постанова Верховного Суду від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (провадження № 14-182цс2) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/105325146. 

Верховний Суд