Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Суд першої інстанції витребував на користь позивачки від міської ради земельну ділянку для ведення сільськогосподарського виробництва, оскільки позивачка є власником цієї ділянки згідно з Державним актом на право власності на землю, відповідне право не припинено у встановленому законом порядку.
Апеляційний суд скасував попереднє рішення, відмовив у задоволенні позову. Судове рішення мотивоване тим, що у 2004 році позивачка відмовилася від права власності на спірну земельну ділянку, взамін їй надано іншу ділянку із земель фермерського господарства в розмірі земельного паю. Оскільки позивачка безоплатно отримала у власність земельну ділянку з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, то її вимоги стосовно первісної ділянки, від якої вона відмовилась, свідчать про недобросовісну поведінку.
Верховний Суд у складі Другої палати Касаційного цивільного суду змінив постанову апеляційного суду, виклав мотивувальну частину в іншій редакції, зробивши такі правові висновки.
Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) базується ще на римській максимі – «non concedit venire contra factum proprium» («ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці»). В основі доктрини venire contra factum proprium – принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Якщо особа, яка має суб’єктивне право (наприклад, право власності), висловила безпосередньо або своєю поведінкою дала зрозуміти, що відмовляється від права власності, то така особа пов’язана своїм рішенням і не вправі його змінити згодом. Спроба особи згодом здійснити право суперечитиме її попередній поведінці і має призводити до припинення зазначеного права.
Суд апеляційної інстанції вказав, що поведінка позивачки є недобросовісною, її добровільна відмова від права власності на спірну земельну ділянку надала учасникам справи підстави вважати цю земельну ділянку вільною та приймати відповідні рішення щодо неї, зокрема передати її в комунальну власність сільської ради, включити до новосформованої земельної ділянки з подальшою передачею в оренду. У результаті поведінки позивачки (відмови) на цей час спірної земельної ділянки не існує.
Однак апеляційний суд не врахував, що якщо особа, яка має суб’єктивне право (наприклад, право власності), висловила безпосередньо або своєю поведінкою дала зрозуміти, що відмовляється від права власності, то така особа пов’язана своїм рішенням і не вправі його змінити згодом. Спроба особи згодом здійснити право суперечитиме її попередній поведінці і має призводити до припинення зазначеного права.
Позивачка, яка мала право власності, висловила як прямо (у заяві в січні 2004 року про відмову від права власності на земельну ділянку з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва), так і своєю поведінкою (у 2012 році вона отримала у власність земельну ділянку в розмірі земельної частки (паю) для ведення товарного сільськогосподарського виробництва), що не буде реалізовувати своє право власності. Тому поведінка позивачки суперечить добросовісності, оскільки не відповідає попереднім заявам та поведінці сторони, а інші суб’єкти розумно покладалася на них.
За таких обставин право власності позивачки на спірну земельну ділянку припинилося, а тому апеляційний суд зробив обґрунтований висновок про відмову в задоволенні позовних вимог про її витребування, проте помилився щодо мотивів такої відмови.
Постанова Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 126/2200/20 (провадження № 61-10017св22) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/107984722.
_03_03.png)
